МИ – “СОЛІДАРНІСТЬ”

Ідея Трудового руху «Солідарність»

 

У Загальній декларації прав людини записано, що однією з цілей її проголошення є завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи і всі держави з тим, щоб кожна людина і кожний орган суспільства прагнули сприяти поважанню цих прав і свобод і забезпеченню, шляхом   національних  і  міжнародних прогресивних заходів, загального і ефективного визнання і здійснення  їх. В кожній цивілізованій державі повинні бути створенні такі соціальні та політичні умови, щоб права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися  як  до  останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблення. Тому боротьба за реалізацію принципів декларації прав людини стосовно політичної, соціальної і економічної державної політики є основою  у діяльності Трудового руху «Солідарність».

На гаслах нашого Трудового руху «Солідарність» є два слова – НАРОДНА ДЕРЖАВА. Ідея Народної держави повинна реалізуватись  по принципу  народовладдя.

У Статті 21 п.3 Загальної декларації прав людини записано: «Воля народу повинна бути  основою  влади  уряду;  ця  воля повинна виявлятися у періодичних і нефальсифікованих виборах,  які повинні провадитись  при  загальному  і  рівному  виборчому  праві шляхом таємного голосування або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування».

Народ повинен обирати свою владу, контролювати і змінювати владу. Головна мета народної держави — добробут кожної людини, як члена суспільства, безпека народу, розвиток національної економіки, як основи справедливої соціальної політики, дотримання національної та культурної гідності кожного громадянина держави.

Трудова Солідарність – це солідарність всіх соціальних верств та груп громадян України, трудова діяльність яких відноситься до категорії суспільно-корисної праці, яка спрямована на всебічне укріплення суспільства.

 

ТРУДОВА  СОЛІДАРНІСТЬ –  ЦЕ ШЛЯХ ЯКИЙ НАМ НЕОБХІДНО ПРОЙТИ ЯКЩО МИ ХОЧЕМО ЖИТИ В СИЛЬНІЙ, ЕКОНОМІЧНО РОЗВИНУТІЙ, ДЕМОКРАТИЧНІЙ

І НЕЗАЛЕЖНІЙ ДЕРЖАВІ.

Щоб вийти з кризи,

потрібно перестати бути кріпаками

Чи не вперше за останні більш як 21 рік незалежності, кожен з пересічних українців,хто не має нерухомості за кордоном та рахунків в офшорах з награбованими грошима, починає усвідомлювати що його особистий добробут залежить від стану економіки України, та політичної складової в цілому.

Тому саме зараз, перебуваючи в умовах постійної кризи, наростаючого безробіття,  соціального відчуження та повсякденного відчаю прийшов час кожного переосмислити свою власну роль та участь і свою власну відповідальність за  політичну і економічну катастрофу в державі.

Якщо протягом 21 року Україна сповзала в прірву, то сьогодні вона уже двома ногами знаходиться в цій прірві. І ми ще більше погрузнемо в ній, якщо не відкинемо непорозуміння та протиріччя, нав’язані нам нашими політичними “погоничами” для того, щоб маніпулювати та керувати нами. Прийшов час усім чесним громадянам, активістам, профспілковим діячам, самим самоорганізовуватися і наводити порядок на місцях. Не можна сподіватись, що порядок наведуть ті хто вкрав у вас владу та за рахунок пограбування народу та держави розбагатів. Вони заволоділи майном народу, а самого господаря держави перетворили у безмовного раба-кріпака та “економічну скотину”.

Тому наше завдання врахувати допущені нами помилки і координально якісно змінити ситуацію. Для цього ми створили Трудовий рух — Солідарність.

 

ЩО ПОТРІБНО ДЛЯ ТОГО ЩОБ ОБ”ЄДНАТИСЬ

 

Сучасна соціальна та економічна  дійсніть ставить нас в такі умови, коли  громадянська свідомість суспільства брутально роздавлена інстинктом самовиживання. Олігархічно-кланові угруповання свідомо доводять народ до стану «економічної скотини». Таке суспільство нездатне продукувати повноцінну політичну еліту і в силу цього нездатне сформувати авторитетну, оперту на волю і довіру народу владу.

Це означає, що податковий тягар буде зростати, пенсії і зарплати — заморожуватися, комунальні послуги — дорожчати, а рівень життя народу — вростати у межу бідності.

Очевидно що потрібні не косметичні реформи, а заміна політичної Системи! Останні політичні події в Україні чітко продемонстрували: кольорові бізнес-політичні клани почали нищити один одного, а з економічною кризою не може і не хоче впоратися жоден з них. Стосовно ж решти так званих  національно-демократичних сил то банальний продаж місць у списках кандидатів в депутати, домовлені голосування за лобістські законопроекти у парламенті або за земельні у місцевих радах стали звичною практикою  в  таборі “національно-демократичних сил”. Тому часто окрім риторики там ні національною ідеєю, ні демократією і не пахне.

    Стає зрозумілим – старі політичні проекти і їх “нові” лідери – не здатні досягнути успіху.  Україна як ніколи потребує здорової патріотичної реформаторської сили, здатної ефективно захищати національні цінності, демократичні свободи та курс економічного оновлення.

    Таким чином, склалися об’єктивні передумови для появи нового здорового соціально-патріотичного руху, який буде діяти на соціально-трудовій основі і в ім’я справедливої народної держави.

Ми переконанні, що на відміну від «чесних олігархів» справжньою елітою українського суспільства є прошарок самодостатніх людей, чия громадська та людська гідність дозволяє їм бути моральним авторитетом  в середовищі трудових колективів і організаціях де вони працюють. Ми знаємо, що всупереч репресій, переслідувань та гоніння, такі Лідери ще залишились. І саме вони мають стати ядром і організуючою силою загальноукраїнського трудового руху – Солідарність.  Саме такі, нові лідери, будуть здатними протистояти брудним піар-технологіям «великої політики», контрольованої мафіозними кланами. Сьогодні таких лідерів повинен об’єднати наш трудовий рух – Солідарність!

                                               

ВІД СОЦІАЛЬНОЇ ОБОРОНИ ДО ПОЛІТИЧНОГО НАСТУПУ

 

    Сьогодні в Україні 20 мільйонів працездатного населення. З них тільки 9 мільйонів зайняті в Україні, 6-7 мільйонів працюють на Заході, 1,5-2 мільйони — в Росії. До 3 мільйонів наших співвітчизників не мають постійного місця роботи. Вони працюють час від часу та перебиваються випадковими і переважно нелегальними заробітками.

Така ситуація стала можливою тому, що кволі пагони соціально-трудової  законодавчої бази були брутально пригнічені бур’яном правового і конституційного нігілізму. Підірвавши конституційний лад і присвоївши собі право вирішувати за народ, партійно-олігархічні бізнес-групи стали відчувати себе господарями держави. Більше того, вони відчули себе власниками самого народу, який з господаря держави перетворився у кріпака системи. В Україні встановився режим карнавально-бутафорної демократії , коли чиновницький апарат виконує роль сатрапа олігархічних кланів, судова система повністю корумпована, і….. громадські інститути перетворилися у фікцію.

Тому Трудовий рух Солідарність ініціює загальнонаціональний громадянський протест проти існуючої “Системи влади”, яка генерує тотальну корупцію, та розвал держави з усіма витікаючими з цього соціально-економічними наслідками.

                                                      ***

    Відсутність політичних партій, які б дійсно захищали інтереси народу, наступ  на права

та свободи громадян з боку правлячого режиму, загальне обідніння населення, ставлять

широкі трудові маси перед необхідністю самоорганізовуватися  і створювати комітети опору, страйкові комітети задля елементарного відстоювання і забезпечення своїх життєвих потреб. Необхідність створення страйкових  комітетів диктується і тим що офіціозні профспілки продовжують залишатися партійним придатком і виразником корпоративних інтересів правлячих економічних груп. Організація страйкових комітетів підготує плацдарм  для координації дій та  створення нового потужного народно-трудового  руху людей праці готових відстоювати ідею Держави, що базується на принципах соціальної справедливості та народовладдя.
Якщо політична криза буде посилюватись, а бізнес-політичні клани будуть штовхати обездолені народні маси на шлях громадянського конфлікту, то тоді,  здорові сили суспільства об’єднані навколо  трудового руху – Солідарність  повинні перейти в політичний наступ і взяти під контроль  ситуацію в державі.

                                            ПРОГНОЗ РОЗВИТКУ

                 СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ СИТУАЦІЇ В УКРАЇНІ

      Головна проблема соціально-економічної кризи в Україні  – це не падіння ВВП, або газова угода з Росією. Головна проблема про яку Влада не говорить і не буде говорити полягає в тому, що нам доведеться зіткнутися з наслідками масового Безробіття! Це  не просто масове  безробіття. Це  результат політики проведеної  за останніх 20 років! І ця політика не була зупинена сьогодні. Вона продовжується!

Чому наші люди не працюють?  Немає ніякої можливості виробляти продукцію на теренах України. Наша промисловість вся згорнута, а підприємства розграбовані, або знищені. Сільське господарство  знаходиться в зруйнованому  стані. Ми завозимо картоплю з пісків Єгипту, сало з Китаю, техніку з усього світу – ось результат їхніх економічних реформ. В тому числі, і сьогоднішніх.

***
Держава банкрут. Немає грошей і немає джерел з яких можна профінансувати економіку країни і вивести її з банкрутства. Уряд діє не в інтересах національної економіки, а в інтересах своїх олігархічно-кланових угрупувань та міжнародних фінансових організацій. Податки збільшують не під соціальну політику, а під повернення ПДВ олігархам та надання їм ще більших преференцій. Ось вам справжня мета нового податкового кодексу.

НАРОД відчуває цю несправедливість і він  відчуває що його обманюють . Суспільство об’єктивно виступає як опонент і противник такої антинародної політики.

Якщо ця політика буде продовжуватися то Україна увійде спочатку в стадію бунтів тих професійних груп які внаслідок цієї політики не зможуть вижити. А далі дійде і до загальної соціальної Революції. Ця влада і цей режим самі штовхають українське суспільство до революції. І тому вона неминуча. Все інше, – це питання політичної зрілості, організованості  та волі  народу.

Ми віримо в мудрість народу і його сили. Трудова Солідарність переможе! Це тільки  питання часу!
***

СУТЬ НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

Перш ніж приступати до системних змін важливо відрізняти етику державного мислення від етики корпоративного мислення бізнес-політичних груп. В  нашому  розумінні — вищою  цінністю держави є Людина і народ. Так записано в Конституції України. З цього потрібно починати і цим потрібно закінчувати будь-які соціальні чи економічні реформи.

Якщо нас турбує доля українського народу, то ми не можемо допустити щоб люди опинилися в безвихідному становищі. У цьому головна відмінність державного мислення від всього іншого.
З чого почати?
Потрібно змінити загальну концепцію економічної моделі, а не латати дірки за рахунок народу… Потрібна політика не сировинного грабежу території, а національного розвитку виробництва цієї території і розвитку людей, що займаються розвитком цієї території .
Потрібна цілісна стратегія  розвитку національної економіки, як основи соціальної політики держави .

Першочерговим завданням на етапі відновлення реального сектору економіки є створення умов, за яких ріст національного виробництва  забезпечив би повну зайнятість українського працездатного населення.
***
Необхідно сконцентруватися на проектах розвитку економічної інфраструктури. Потрібні великі широкомасштабні інфраструктурні програми. Потрібно залучити до цього малий і середній бізнес. Створити приватну зацікавленість в розвитку виробництва для збільшення зайнятості населення. Люди з кваліфікацією, з малим бізнесом – вони можуть претендувати  на цю роботу і робити цю роботу .

Потрібно створити реальну виробничу зайнятість. Потрібно врятувати село. Потрібно повернути місцеві громади до розвитку виробництва на місцях.

Короткострокова  мета нової управлінської стратегії   – досягнення внутрішньої самодостатності національної економіки, перерозподіл та збалансування доходів населення, усунення міжгалузевої конкуренції, перерозподіл сировинних прибутків у інноваційну політику держави.           

 

ЗА ЯКИХ УМОВ МОЖЕ ВИЖИТИ

МАЛИЙ ТА СЕРЕДНІЙ БІЗНЕС

По-перше малий та середній бізнес повинні зрозуміти, що вони не можуть жити поза суспільством… Всі ми пливемо в одному  човні і повинні всі разом гребти в один бік – будувати свій спільний дім – державу Україна… Потрібно  стати громадянами і боротися за країну, а не тільки за податковий кодекс і власне благополуччя. Коли ти думаєш про всіх — ти думаєш про себе, коли ти думаєш тільки про себе ти думаєш про “ніщо”, – ось формула  порятунку і себе, і свого бізнесу.

 Яка сьогодні економічна політика влади??

     Це продовження політики проїдання, боргів, кредитів та не контрольованого виснаження не відновлювальних природних та мінеральних ресурсів держави. Профінансували банки, підняли тарифи і продають власність – економічний суверенітет. Продають все з молотка . Продають у рабство власний народ.  Виштовхнули з України 7 млн. українських громадян  в  економічне рабство та поневіряння. Не потрібно  створювати робочі місця. Ніякого соціального забезпечення, ніяких виплат по безробіттю, економія на продовольчій програмі. І щорічно 20 млрд. тіньових неврахованих інвестицій, які поступають  в Українську економіку внаслідок рабської праці заробітчан. Але це не державна політика. І в ній немає місця ні вітчизняному малому бізнесу ні власному  товаровиробнику. Це антинародна політика. Продовжують закриватися підприємства. Скорочуються  сотні тисяч робочих місць. У народу залишився один вихід  – або на цвинтар, або за кордон. Є і інший шлях, – це об’єднатися і змінити стан справ у власній державі!

 

                                               А що малий бізнес?

На що розраховує в цих умовах він? Якщо у населення не буде роботи, не буде зарплат, не буде грошей. Якщо не буде розвиватися національний товаровиробник, а попит буде падати – малий бізнес помре. І сьогодні він приречений. Ніякий податковий кодекс його не врятує. Потрібно міняти всю економічну модель, всю політичну систему. Всю діючу на сьогодні політичну еліту необхідно відсторонити від управління державою. А для цього потрібно включатися в загальну політичну боротьбу народу за свої соціальні та економічні права. Ставати громадянами у власній державі, ставати її елітою. Тільки тоді з’явиться шанс вижити.
 Мораль і Влада

Задумайтеся – усі 20 років української незалежності –  це 20 років реформ і модернізації, які  і породили цей брудний, потворний, корупційний  і нікчемний, за своїми моральними засадами,  український капіталізм. Вже ясно всім,  демократія для  правлячих бізнес-політичних кланів – це не цінність, а інструмент. Правлячий режим хоч і прийняв інституціональні форми демократії, включаючи регулярні вибори, але через запровадження антиконституційних норм виборчого законодавства і з допомогою адмінресурсу та підкупу. Він хитро маніпулює політичним процесом і прагне закріпитись у владі назавжди. Звідси і головна біда українського суспільства, яка штовхає його до економічної прірви – повна деморалізація та пов’язана з нею корумпованість усіх сфер життя. Відсутність моралі породжує продажність політикуму та беззаконня. Беззаконня породжує економічний визиск народу та соціальну несправедливість у перерозподілі матеріальних благ. І в результаті ми отримуємо політичну та економічну кризу.
У центрі проблеми залишається питання довіри народу до влади і  до держави в цілому. Без довіри народу – ні банки не запрацюють, ні реформи не здійсняться. Без довіри народу не може відбутись достатньої мобілізації суспільства для подолання економічної кризи в державі.

Але довіра  громадян  може виникнути  лише тоді, коли народ впевнений у чистоті   урядових намірів і в чесності всіх адміністративних органів країни. Коли державне законодавство цілком відповідає загальному відчуттю соціальної справедливості.

А що відбувається сьогодні? Репресії, корупція, розкрадання державної казни, відкати, рейдерство, шахрайське присвоєння усього, що було створено руками і розумом українського народу.

Тому в першу чергу необхідно відновити віру людей в себе і їх довіру до влади і уряду. Головною перешкод на цьому шляху стоїть стара скорумпована політична еліта. Тому ця еліта повинна бути усунута від влади. Повинні прийти нові лідери, яких висуне народ і які будуть опиратись в своїх діях на волю і довіру народу. Тільки тоді в державі знову почнуть виконуватись закони, буде подолана корупція і почнеться реалізація справжніх економічних і соціальних реформ.

 *  *  *

Коли помре останній раб…

Рядки із книги

Віктора Горобчука

“Велика смута. У пошуках виходу”

…..Тепер по причині можливих обурень “ми не раби, раби не ми!”. А хто ми ? Хто, як не раби – кріпаки, що з легкістю творять собі політичних кумирів  в обмін на їхні брехливі обіцянки і дешеві  подачки. Хто, як не раби-кріпаки, терплять над собою безправ’я і свавілля, а потім мільйонами їдуть у статусі “економічної скотини” батракувати у чужі країни? І тихо вимирають.

     Сумно  і страшно спостерігати злобу і розкол всередині українського народу, який у своїй духовній сліпоті не розуміє що рабська  ненависть один до одного і холопське бажання вислужитись перед своїми кумирами вбиває здатність адекватно сприймати те що відбувається навколо.

     Важко зрозуміти, яка  “особиста свобода” може бути  у безробітного, який ходить голодним і не знаходить застосування своєї праці. Справжня свобода може  бути тільки там, де немає гноблення одних людей іншими, де немає безробіття і зубожіння, де людина не тремтить за те, що завтра може втратити роботу, житло, хліб. Але, що я бачу навколо? Я бачу як  безправний, безробітний і злюмпенізований “комуніст” бажає скорішої кончини такого ж безправного “націоналіста”. Як “націоналісти” чекають не дочекаються коли здохне останній “комуняка”. І часто це не тільки ті, хто виконує саму некваліфіковану роботу.  Оглядаючись навколо, я з болем у серці бачу зловіщу невмолиму силу цього сліпого, бездумного  рабства! Того нікчемного  потульства,  яке не має в собі великих ідеалів, нездатне мислити категоріями суспільного розвитку, жити інтересами майбутніх поколінь. Яке наперед  відкидає саму можливість  утвердження в житті конкретних  моральних цінностей та соціальних  ідеалів.

    І мені гидко  дивитись на породжених цим бездумно-споживацьким міщанським кріпацтвом  так званих політичних “лідерів нації”, які уже 20 років підряд  обманюють  і  стравлюють між собою мій багатостраждальний і нещасний народ,що продовжує вірити їм і жити  самообманом у придуманій для нього карнавально-бутафорній демократії.

Ми входимо  у фазу катастрофи. Соціальної катастрофи. Відверто і цинічно знищується система освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення. Заради “сію мінутних” власних вигод на торг виставляється державний суверенітет країни. На наших очах агонізують залишки вітчизняного товаровиробництва, падає зайнятість, росте безробіття. Зарплата величезних мас населення впала нижче прожиткового мінімуму. Мільйони малозабезпечених українських родин уже не можуть зводити кінці з кінцями і недоїдають. У них немає надії і вони у відчаї. На наших очах гине і розкладається наша українська Держава.

      І тільки рабська свідомість здатна оправдувати все це і терпіти. Тільки рабська свідомість здатна обмежувати себе “чолобитними” заради злиденної  подачки  від   тих,для кого завжди  на першому місці були  їх власні інтереси і власна нажива. Тільки рабська свідомість здатна задовольнятися мізерними зарплатами і знущальними пенсіями від тих, хто власне і  довів українську державу до економічної Руїни. Де тут свобода? Де тут демократія? Де тут великий український народ — господар у власній державі?

Яку позицію займає сьогодні українська інтелігенція? Чому наприклад   десятку – другому професорів не зібрати пресу і не сказати оці і ці рішення влади, закони і т.д. –

є дурістю і злочином проти народу і ми своїм авторитетом засвідчуємо що це є саме так?  Це і є те, що повинен робити громадянин, якщо він не дипломований лакей і не раб!

Наші педагоги всіх рівнів серед тих, хто найбільше постраждав. Вони добре знають про свою відповідальність за майбутнє країни. Чому їх не видно і не чути. Невже вони всі разом забули про виховання особистості. Чому вони не стають прикладом організованої боротьби за свої людські і громадянські права, за великі і світлі державно-патріотичні ідеали.

На очах українського офіцерства розвалюють армію і флот. По суті ліквідований військово-промисловий комплекс України. Виникла ціла мафія губителів нашої оборонки, яка живе тим що ламає, пиляє, ріже і корьожить  технологічні комплекси і озброєння України. Знищується кадровий потенціал армії. Українське офіцерство принижене і деморалізоване. Воно позбавлене можливості дати дах над головою власним сім’ям. Воно  живе на злиденні зарплати. Ця самогубна політика немає нічого спільного з безпекою держави і народу. Але і воно мовчить і терпить. То що з нами діється? Коли помре “останній раб”?

 

Чи може хтось відповісти собі, якою національною ідеєю живе сьогодні народ України? Чого він прагне? Який великий ідеал він має? Якими є його історичні і духовні устремління? Думаю що ні. Бо у рабів не буває національних ідей. У них взагалі не буває ідей. У них є тільки принцип “моя хата з краю” і тільки “безсила насолода плебейського плачу” за свою нещасну, бездержавну  долю. І все що вони можуть — це служити своїм політичним “королям на час”  у розрахунку на свій власний тихий міщанський рай.

Можливо тому нас уже не 52 мільйони! Хто наступний? Можливо ти шановний невідомий друже-читачу? У твої двері ще не постукав кирзовий чобіт їх мафіозної диктатури? Вони ще не позбавили тебе твого бізнесу чи робочого місця. Ще не конфіскували квартиру за невиплачені комунальні послуги? Ти і далі продовжуєш віддавати всі сили, на те щоби ще якось “вивернутись” зі своїх великих і малих проблем – виплатити непосильний процент за позичену у своїх хазяїв машину, квартиру? За  рай у кредит. Ти і далі нікого не хочеш чути. Не хочеш нічого бачити ні позаду ні попереду. Ти і далі не хочеш розуміти що, навіть у своїй “хаті з краю”, ти все одно стоїш в черзі на жертовний алтарь Системи, яку ти терпиш, якій ти служиш і яку ти підтримуєш своєю зневірою, пристосуванством чи байдужістю. Можливо варто зупинитись. Можливо варто оглянутись на своє власне життя, на історію свого народу і своєї держави.

    Оглянутись, задуматись і запитати себе — а хто я? Вільна людина чи недостойний  раб тих, хто знищив мою країну, мою душу і мою надію на завтрашній день?!

 

Шановний співвітчизнику, я теж іду дорогою життя як і ти. Як і ти я хочу щастя і благополуччя своїм близьким, своїм дітям і своїй родині. Але прийшов час коли я зрозумів що не буває чужої біди. Що усі ми одне ціле. Один організм. Один народ. І сьогодні я відчуваю душевний біль за біди свого народу. Моя біль і ненависть до Системи рабства, в яку нас з тобою загнала вся ця злодійсько-кримінально-парламентська зграя і є самим сильним моїм мотивом  стати на шлях боротьби. І я хочу щоб і ти відчув  біль за свого ближнього і  свою відповідальність перед  Батьківщиною. Це нас обє’днає. Ми знову станемо великим народом. І це зробить нас вільними. Я готовий до цієї боротьби. І вірю що справедливість восторжествує. Бо немає життя без справедливості. І не може бути справедливості без боротьби і без сили. А сила всередині українського народу. У цьому правда нашого державного  буття.

*  *  *

 

Лідер Трудового руху «Солідарність»

Віктор Горобчук

 

 

 

 

FacebookTwitterGoogle+OdnoklassnikiVKLiveJournalMail.RuWordPressПоділитись

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *