Солідаризм як основа нового розвитку суспільства в Україні

Солідаризм  як основа нового розвитку суспільства в УкраїніКоли ми говоримо про кризу сучасної демократії, слід розрізняти два моменти: це нездатність демократії функціонувати відповідно до її власних правил, відповідати власним нормативним підставам. Це виявляється, скажімо, у фальсифікації підсумків виборів; у незаконному усуненні кандидатів, чи навіть цілих партій від участі в них; у адміністративному тиску на опозицію; у перешкоді змаганню ідей або неприпустимість його на рівні ЗМІ і так далі.

Ще одна проблема полягає в нездатності демократії служити справедливості, тобто сприяти полегшенню положення низів і їх захисту від економічної експлуатації, соціальної дискримінації і політичного пригноблення, зниженню рівня нерівності в суспільстві, полегшенню доступу до благ культури і освіти і тому подібне.

Іншими словами, демократія перестає служити «демосу» і деградує в механізм легітимізації статус-кво. Це є лише благозвучнішим вираження того, що вона виявляється знаряддям легітимізації панування пануючих. Тобто власті капітал імущих ― виступає способом «заглушити», витіснити з поверхні політичного життя народну незадоволеність існуючим режимом, що претендує на демократичну легітимність.

Рясні приклади цього можна знайти не лише в практиках «незрілих» демократій «третього світу», але і в західних заповідниках «свободи». Нещодавна відмова уряду Греції від референдуму у зв’язку з пакетом тяжких економічних заходів, як умови порятунку частини суверенного боргу ― є, звичайно, свідомим недопущенням народного волевиявлення з найважливішого питання національного життя і в цьому сенсі ― яскравим прикладом використання демократії як знаряддя легітимізації панування влади капітал імущих. Але це  викликано не лише брутальним тиском дуумвірату (Меркель-Саркозі), фактично керуючого в ЄС і європейською фінансовою олігархією в цілому, але і не можливістю самої грецької демократії, яка навіть на рівні держави нездатна була збирати податки з імущих класів, що і стало найважливішою умовою її банкрутства, за яке розплачуватись, нині, примушують «демос».

Використання демократії як знаряддя капітал імущими ― це глобальне явище. Зрозуміло, що в деяких країнах, наприклад скандінавських, де демократія давно і ефективно здійснювала соціальні функції перерозподілу національного доходу, це явище з’являється в більш м’якших формах, ніж в США і, тим паче, ― в Україні. Проте загальним правилом (за винятком Нідерландів) є стійке, а у низки випадків ― драматичне зростання нерівності між бідними і багатими з часів тяжкої кризи «стагфляції» 70-х років. Посилення нерівності, що означає зворотній (відносно кейнсіанської політекономії післявоєнного періоду) перерозподіл багатства від бідних до багатих, який став істотно підривати багато демократичних завоювань попередніх десятиліть.

Що ж викликало таку деградацію демократії? Як саме трансформація капіталізму з середини 70-х років призвела до сьогоднішньої розбіжності демократії і справедливості? Це питання спонукає повернутися до розгляду зв’язку демократії і капіталізму як теоретичної проблеми. Її аналіз створює уявлення про те, що жодного незмінного ― прямого або оберненого ― зв’язку між ними немає. Ще безглуздішим було б «виведення» одне з одного (в тому сенсі, що, наприклад, капіталізм своїм розвитком «породжує» демократію). Але в історії капіталізм і демократія, так би мовити, злиплися, причому внаслідок конкретних подій і їх результатів, а не здійснення якогось «плану історії». Злипання капіталізму і демократії обумовлене суто опором мас тим формам пригноблення і експлуатації, які ніс з собою капіталізм. «Заслуга» останнього в демократизації певної частини світу полягає в тому, що він створював ті соціально-економічні умови і проблеми, реагуючи на які маси своїм опором формували один елемент демократії за іншим, вбудовувавши їх в ту суспільну формацію, яку продовжував контролювати капіталізм. Цей процес можна простежити від боротьби за поширення виборчого права на малоімущі і трудящі класи, якому найрішучішим чином протистояла, беручи приклад Англії, саме передова «манчестерська» буржуазія ХIХ століття.

Насправді демократія ― є тією ціною, яку капіталізм, виявляється, вимушений заплатити масам, що чинять опір, за своє збереження. Природно, ціна виявляється різною на різних етапах історії і при різних версіях капіталізму. Але при цьому скрізь на Заході розміри поступок низам і навіть соціально-економічні результати таких поступок завжди виявляються під контролем правлячих класів. Тому демократія ніколи не виходила за рамки капіталізму. Вона завжди залишалася капіталістичною демократією.

Що ж дозволило нинішньому капіталізму перейти в контрнаступ, «забрати назад» ряд важливих поступок, які він зробив демократії в минулому? Найкоротша відповідь на це питання буде такою: йому великою мірою вдалося скинути з себе виробничі функції, перестати бути способом виробництва.

Капіталізм, звичайно, був і залишається способом накопичення капіталу. Проте, якщо говорити про капіталізм центрів світової господарської системи, вже не очевидне те, що накопичення капіталу повинно здійснюватись неодмінно або переважно за допомогою капіталістично організованого способу виробництва. Виробництво, вже не лише класично-індустріальне, але і високотехнологічне, усе масштабніше переноситься на периферію системи,  яка залишається в цілому під військово-політичною і фінансовою гегемонією Заходу. Для центрів капіталізму формула способу виробництва „Гроші-товар-гроші” звужується до „Гроші-гроші”, яка за часів Маркса була уособленням руху особливого вигляду капіталу ― фінансового капіталу, все ще включеного в логіку капіталістичного виробництва і залежного від нього. Нині ж, „Гроші-гроші’” ― стала загальною формулою фінансіалізованого капіталізму, для якого виробництво ― лише підпорядкований момент, а фінансова спекуляція ― нормальна форма руху.

Ідеологічне прикриття паразитарно-спекулятивної мутації сучасного капіталізму, що змальовує його «постіндустріальним» або «сучасним»  суспільством, зараз нам нецікаве. Якщо в таких «пост» є якась перевага над тими суспільствами, які ще не «пост», то це просто смішно. Адже смішні безнадійні боржники, що чваняться своєю перевагою над кредиторами, за рахунок праці яких вони живуть! Але треба зрозуміти те, що така мутація дуже підірвала ті сили, які раніше могли ефективно чинити опір капіталізму, і це (у вигляді поступок капіталу) робило демократію більш дієвішою.

Таке підривання сил опору стало можливе (зі слів італійського теоретика марксизму 70-х років М.Тронті) завдяки «звільненню капіталу від праці». Можна сказати, що це прагнення притаманне капіталу мало не спочатку. Постійна боротьба за зниження долі заробітної плати в сумарних витратах виробництва, постійні зусилля з налагодження ефективнішого контролю над працею ― причому не лише в рамках власне виробничого процесу (епохальним зрушенням тут була індустріалізація і перехід, як його описував Маркс, від формального до реального підпорядкування праці капіталу), але і за його межами ― у галузі споживання і всього того, що можна віднести до відтворення робочої сили.

Проте доки, накопичення капіталу відбувається в першу чергу через спосіб виробництва, «першорідний гріх» капіталу, що виник з його залежності від праці, прирікає капітал на муки постійної явної (політичної) і неявної (економічної) боротьби з робітниками, поступок робітникам, терпимості по відношенню до демократії. Скидання виробництва і паразитарно-спекулятивна мутація капіталізму відкривають тут абсолютно нові і, як ще знедавна здавалося, райдужні для капіталу перспективи. Зайнятий продуктивною працею, організований і кваліфікований робітничий клас швидко зникає у зв’язку із згортанням виробничої діяльності. Нині, йому на зміну прийшла некваліфікована, неорганізована, непостійна праця «сфери послуг» яку, як правило, легко можна замінити і яка має в якості свого основного носія зовсім інший політекономічний типаж ― обслугу, а не кваліфікованого робітника. Політичні і культурні характеристики цього типажу такі, що з профспілковим рухом, а в одночас і з ефективним опором капіталу, в основному вдалося покінчити. Величезний внесок у цьому зробили ті нові методи тероризування масової обслуги сучасного капіталу, які під пером авторів типу Ульріха Бека і Ентоні Гидденса отримали назву «суспільства ризику»: з тимчасовою і частковою зайнятістю, згортанням «соціальних зобов’язань» наймачів і комерціалізацією умов надання соціальних послуг, «гнучкими формами» оплати праці, полегшенням процедури звільнення працівників  ―  перелік можна продовжити.

«Суспільство ризику» ― це матриця, яку капітал наклав на працю. Сам він при цьому ― в особі олігархічного фінансового капіталу ― не лише ефективно залишив «зону ризику», тобто вийшов за межі ринку, але й звільнився від реальної відповідальності навіть за власні помилки і пряме шахрайство. Нинішня фінансова криза і скандальний порятунок за рахунок платників податків державами фінансових монстрів, що ганебно провалилися, навіть «з точки зору ринку», наочно демонструють те, проти кого і на користь кого функціонує це, нібито ультрасучасне, «суспільство ризику», а також  існування формально демократичних режимів в інтересах верхів і проти низів, що найнаочніше виявляється в колосальному і вже безсоромному перерозподілі доходів від низів до верхів.

При цьому продуктивна праця, звичайно, не зникає зовсім. Більш того, зараз нею зайнято більше людей, чим будь-коли раніше в історії людства. Але капітал переносить її на периферію світового господарства, яка сама має складну багаторівневу організацію. Таким перенесенням капітал, в усякому разі ― капітал метрополій, «остаточно» звільняється від продуктивної праці. Її організація і відповідно ― залагодження актуальних і потенційних конфліктів з нею передається режимам, політекономічний характер яких дуже далекий від «класичного капіталізму», а політичний устрій свідомо має мало спільного з демократією (у чому і полягає їх величезний плюс з точки зору капіталу). Комуністичний Китай і В’єтнам, теократична Саудівська Аравія, що живе працею  «гастарбайтерів», такі начебто демократії, як Індія, Бразилія, Індонезія, в яких «нормальні» методи контролю над працею і придушення протестів знедолених могли б бути предметом заздрості інших диктатур, ― характерні приклади таких периферійних режимів. До їх числа з усією своєю своєрідністю відноситься і Україна.

Така організація глобального простору, така його політекономія, в рамках якої умовою виживання паразитивно-спекулятивного капіталізму є комуністичні, теократичні й інші подібні ним методи підпорядкування продуктивної праці на периферії, є таким  наріжним каменем новітнього фінансіалізованого капіталізму, яким при «класичному капіталізмі» було, скажімо, перетворення капіталу-грошей на основний обіговий капітал.

Робочі місця витікали, витікають і все швидше витікатимуть з США і інших країн Заходу на периферію, що б не говорив з приводу цього Барак Обама або будь-який інший лідер. Всі вони абсолютно безсилі перед обличчам фінансіалізованого капіталізму, логікою якого все обумовлено і цю логіку сучасного «постпродуктивного» капіталізму вони заперечити не зважаться ніколи.

Якщо замість зникаючих робочих місць виникають (якщо виникають взагалі) низькооплачувані і пов’язані у більшості випадків з примітивною роботою місця обслуги, то виникає величезне питання ― як можна підтримувати той стерпний рівень життя, який вважається необхідним для збереження соціальної стабільності в цілому і демократії зокрема? Відповіддю на це питання і є та нова «політекономія боргу», якій надав життя фінансіалізований капіталізм і яка до теперішнього часу тримала його на плаву.

Відразу скажемо: перехід до «політекономії боргу» не був здійсненням якогось грандіозного (дехто скаже «лиходійського») задуму. Як і всі великі переходи в історії, цей теж здійснився ненавмисне. Особливо іронічно (але і показово) тут є те, що «головував» при цьому переході архиконсерватор Рональд Рейган. Саме при його правлінні суверенний борг США стрімко пішов вгору, деіндустріалізація посилилась, а старий «раціональний» капіталізм накопичення і праці став мутувати в «суспільство споживання» і життя в кредит. Словом, архиконсерватизм повернення в «старі добрі часи» став формою переходу до балагану постмодерністського «казино-капіталізму». Ось так, зазвичай, відбувається в історії.

Приголомшений стагфляцією 70-х років, відчуваючи вичерпність старих «кейнсіанських» виробничих методів накопичення, капітал став шукати нові  шляхи виходу. Вони і були знайдені в тому, що зараз називається фінансіалізацією.

«Політекономія боргу» грунтується на тому, що життєвий рівень населення не знижується при зростаючому розриві між рівнем споживання і рівнем виробництва і стагнуючих або навіть  скорочуваних заробітків, за рахунок кредитування споживання, як особистого (на рівні домогосподарства), так і державного. За даними журналу «Тайм», борг домогосподарств у США перевищив у 2008 році 12 трильйонів доларів, причому з 2000 року він збільшився більш, ніж у двічі (!). (З тих пір він дещо знизився, але головним чином за рахунок списання банками «безнадійних боргів» об’ємом в 695 мільярдів доларів). В той же час суверенний борг США досяг до середини 2011 року ― 14.3 трильйонів і продовжував своє упевнене зростання при комедійних баталіях демократів і республіканців, пов’язаних з бажанням і тих, і інших запобігти бюджетній і борговій катастрофі країни. В результаті суперечок було прийнято рішення про скорочення дефіциту на сміхотворні 2,1 трильйони до 2021 року ― при тому, що об’єм незабезпечених фінансуванням зобов’язань по соціальній і медичній страховці (Social Security and Medicare) може досягти за розрахунками, зробленими у 2010 році,  неймовірної суми  ― в 77,9 трильйонів доларів.

Зрозуміло, що все це кредитно-фінансове беззаконня, формальним вираженням і додатковим стимулом якого була лише фактична відміна (за часів Алана Грінспена) держрегуляції фінансових спекуляцій ― було необхідним середовищем розквіту фінансіалізованого капіталізму. Але епідемія «поганих кредитів» і відповідних авантюр з цінними паперами, що підтримувала благополуччя більшості при деградації «реальної економіки», передбачала упевненість банків і інших спекулянтів в тому, що держава завжди «прийде на допомогу», якщо створені ними грандіозні бульбашки почнуть лопатися. І ця допомога обійдеться нації в сотні мільярдів і навіть в трильйони доларів (лише на малу частину цих астрономічних сум може розраховувати марніючий «реальний сектор»).

На плечі держави вже переклали (відповідно до програм «Держави добробуту») колосальні витрати по відтворенню робочої сили і виживанню найбільш незахищених верств населення (пенсіонерів, інвалідів, малозабезпечених і так далі), ― той потенціал, який не побажав узяти на себе приватний капітал, той самий капітал, який цей робітничий потенціал так безжалісно експлуатував. Звідки взяти на все це кошти? Особливо враховуючи те, що, по-перше, контрнаступ капіталу з часів підйому «неоконсервативной революції» змусило державу скорочувати податки (і в цілому, і особливо на заможних), а стагнуючі з 70-х років доходи середніх і нижчих класів обмежити.

І держава полізла у борг не менш завзято, чим приватні домогосподарства, що намагаються будь-якою ціною «зберегти рівень» при  доходах, що знижуються. Так і набула руху подвійна спіраль державно-приватної заборгованості і зворотнє її стискання неможливе собі уявити навіть гіпотетично до тих пір, поки існує фінансіалізований капіталізм. Але саме він зараз ― пануюча форма капіталізму, що підкорює собі не лише «реальний сектор», але і державу та висмоктує соки з них обох.

Яким трагікомічним зображенням цього є той факт, що чотири роки після фінансового краху 2008 року основні банки США, завдяки яким ця криза стала можливою, знов процвітають і, за твердженням «Файненшиал таймс», «купаються в багатстві», тоді як їх рятувальники ― держава і прості громадяни, платники податків, ― потопають у боргах.

Нині ми можемо конкретніше і, так би мовити, в класовій проекції уявити собі деградацію демократії. Сама можливість переходу від виробничого до “пост” фінансіалізованого капіталізму, проголошена «неоконсервативною революцією» кінця 70-х – 80-х років минулого століття, могла бути створена лише рішучою перемогою капіталу над традиційним робітничим класом ― «остаточним» придушенням його опору.

Справжнім символом такої класової перемоги капіталу, практичні результати якої позначилися далеко за межами Англії, стала поразка великого страйку шахтарів 1984-1985 років під керівництвом Артура Скаргилла, завдана урядом М.Тетчер. Шлях до масштабної деіндустріалізації було відкрито цією і аналогічними їй подіями. Вони ж виявили той факт, що демократія ― ні як процедура, ні як солідарність «демоса» ― не є способом захисту  трудящих.

Під час сутички тетчерівського режиму з шахтарями середні класи зайняли в кращому разі двозначну позицію, але в основному вони схилялися до підтримки офіційного Лондона. Можливо, в кон’юнктурному і (історично) короткостроковому плані чекання середніми класами виграшу від поразки кадрового промислового пролетаріату виправдались ― динаміка фінансиалізації капіталізму відкрила багато прибуткових і «непильних» місць для «освічених і вихованих людей». До того ж держава стала «менш марнотратною» в соціальній підтримці тих, хто (з будь яких причин) відстав від вимог «сучасного життя», а це означає, що вона робить менший замах на наші «чесно зароблені гроші».

Біда в тому, що зараз прийшла черга середніх класів сплачувати рахунки історичної справедливості. Джон Грей якось дотепно сказав, що середній клас ― це розкіш, яку сучасний капіталізм вже не може собі дозволити. 78 трильйонів доларів незабезпечених засобами виплат федеральних пенсій, соціального захисту і медичного страхування ― це неможливої сили удар в першу чергу по стабільному і благополучному від початку до кінця життю середніх класів, по їх «чесно зароблених і сплачених» відрахуваннях на старість і «чорний день», по їх «законних» чеканнях «заслуженого  відпочиноку» і «належну турботу» про їх дітей…

На самотніх матерів з чорних гетто або на іммігрантів звідки-небудь з Сомалі або України, які взахваті сідають на «халявний» (насправді дуже скромний) welfare, треба набагато менше і, на крайній випадок, скинути ці групи з рахунку набагато легше і політично безпечніше. А ось як скинути з рахунку той самий великий середній клас, який завжди був, або в усякому разі вважався, «опорою демократії»? І як довго він буде залишатися таким, якщо по ньому завдавати ударів силоміць в трильйони доларів? Можливо, відповідь на це питання дасть сама історія і це станеться раніше ніж комусь на Заході здається, і добре було б щоб ця відповідь відповідала демократичним засадам, а не була чимось ще важчим і радикальнішим.

У чому ж специфіка українського капіталізму і його методів підпорядкування собі і вихолощування демократії?

Український капіталізм із самого початку, тобто з «кучмівських» часів, складався як капіталізм непродуктивний, орієнтований перш за все на ренту, торгівельний прибуток і фінансову спекуляцію або взагалі на нелегальне збагачення у дусі «авантюристичного капіталізму» Макса Вебера. «Авантюрність» йшла, звичайно, від нікчемного українського пострадянського життя.

Але  така орієнтація не була проявом відсталості українського капіталізму (якби була справа в цьому, він складався б як спосіб виробництва, як колись складався і прогресував ранній «раціональний» капіталізм на Заході). Навпаки, вона означала прагнення до свідомої імітації новітнього фінансіалізованого капіталізму, частиною якого український капіталізм хотів бути. (Не просто «свідомість», а навіть якусь «теоретичність» такої імітації додавали багаточисельні  радники, що штовхалися в кучмівські часи в різних управлінських інстанціях, починаючи з уряду, і наполегливо твердили мантру Вашингтонського консенсусу під абревіатурою TINA ― “There is not alternative”, що означає «немає альтернативи тому типові капіталізму, який прийшов до панування в світі в результаті неоконсервативной революції»).

І така імітація не була лише «суб’єктивним моментом» будівництва капіталізму в Україні, наскільки б важливий цей момент не був сам по собі. Ні, вона задавалася об’єктивною реальністю, тобто тим, що український капіталізм міг виникнути (і далі розвиватися) лише як відгалуження світової капіталістичної системи, де «моду» на той час вже упевнено диктував паразитично-спекулятивний капіталізм метрополій.

Але в цьому-то і полягав корінь парадоксу українського капіталізму. Він міг бути лише периферійним відгалуженням світового капіталізму і лише в цій якості міг бути визнаний «старшими братами», яких він так хотів імітувати. «Периферійність» ― це приреченість працювати, обслуговувати «старших братів» і нескінченно кредитувати їх. Виходило, що український капіталізм на своє розчарування повинен був виробляти щось, потрібне Заходу, а не лише куштувати радощі від пускання фінансових і інших бульбашок і розбазарювання спадщини «реального соціалізму». Але що він міг виробляти?

Позбавлений яких-небудь творчих імпульсів, властивих ранньому західному капіталізму, пронизаний духом паразитизму, він міг лише продовжувати справу, почату знехтуваним ним соціалізмом, а саме ― отримувати ренту з природних багатств країни. «Раціоналізувавши» це  в порівнянні зі своїм формаційним попередником, український капіталізм скинув більшість наукоємких виробництв, а разом і науку  з якісною освітою. Іншими словами, в якості периферійного капіталізму він не зміг позбавитися від «першорідного гріха», він отримав цей «гріх» в найгрубшій його формі ― служити сировинним придатком не лише Заходу, але й індустріально-виробничим економікам периферії, що зайняли вищі рівні господарської ієрархії, ніж Україна.

Така парадоксальність периферійного українського капіталізму, мабуть, пояснює те, чому колонізована ним українська демократія виявляється непрацездатною. Вона непрацездатна в тій мірі, в якій відбулася імітація паразитично-спекулятивного капіталізму метрополій і його способів опанування «демократичної політики». Внаслідок повної беззахищеності низів Україні вдалося просунутись навіть далі ніж Заходу в низці важливих напрямків ― фактичний демонтаж програм соціального захисту і, де-факто, комерціалізація охорони здоров’я, освіти в масштабах, навіть більших ніж в самих капіталістично просунутих західних країнах, майже повне викорінення профспілкового руху за допомогою позбавлення його самостійності і підпорядкування відповідним рівням адміністрації і так далі.

Так де ж знайти вихід зі створеної українськими капіталістами демократії?

Соціальна солідарність, заснована на християнському уявленні  створення людини за образом і подобою Божою, стає потенційною ідеологією самоорганізації і саморозвитку суспільства. Тому питання про узгодження і солідаризування інтересів і цінностей всіх учасників соціально-економічних відносин ― є одним з ключових для програмування майбутнього суспільного розвитку України.

В сучасній Україні солідаризм, поки що, порівняно мало розглядається як система ідей при моделюванні стратегій соціального розвитку. Проте, інтерес до нього зростає у всьому світі ― особливо на тлі глобальної фінансово-економічної і структурної кризи, іноді він розглядается як «філософський камінь» нової епохи. Можна сказати, що ідеологія, політична філософія, філософія права і політекономія солідаризму ― нині знаходять нове життя.

Солідаризм — політична ідеологія, філософське вчення, соціальна технологія і відповідна управлінська практика, заснована на ідеї загального блага, солідарності і узгодженості інтересів і цінностей.

Солідаризм ―  принцип побудови соціальной системи, в якій її члени (громадяни, родини, етноси, релігійні конфесії, соціальні групи, політичні партії, бізнес-корпорації і ін.) володіють реальною правовой і соціально-політичною суб’єктністью, на основі якої їх права, можливості й інтереси можуть бути консолідовані і солідаризуються заради досягнення консенсусної мети (загального блага) в соціальних межах різного масштабу (локального, загальнонаціонального). Відкидаючи як ліберальний індивідуалізм, так і тоталітарний комунізм, солідаризм намагається породити власну ідеологію, засновану на узгодженні, рівновазі індивідуальних і загальних інтересів.

Солідаризм у своєму розвитку пережив декілька етапів, причому на кожному з них він перебував у різних якостях: у Франції ― на перший план виходили соціально-економічні аспекти, в Англії — правові, в Італії і Германії — політичні, в Росії і Україні — організаційні, філософські і метафізичні.

Концептуально солідаризм сходить до філософії німецкого романтизму — він з’явився як реакція на зневіру в лібералізм і цінності Французької революції 1789р. Адам-Генріх Мюллер порівнював державу з «родиною родин», в якій стани відповідають елементам родинної структури (саме у цьому контексті народжується і образ «нації-родини»). Держава повинна мати право втручатися в суспільне і економічне життя для захисту громадян і станів, при цьому буфером між державою і громадянином повинні стати корпорації — органи станово-професійного самоврядування (нічого спільного з фінансово-промисловими корпораціями!). Особлива роль належить церкві, як вищій етичній інстанції. Саме з цього джерела бере свій початок християнський соціалізм і християнсько-демократичні ідеології. Карл Маркс в «Маніфесті Комуністичної партії» подібний тип корпоративізму назвав «феодальним соціалізмом».

Але в повний голос солідаризм заявив про себе у Франції, де на початку XX ст. він деякий час навіть вважався офіційною ідеологією Третьої республіки (1870-1940р.р.) і був покликаний нейтралізувати соціальний антагонізм, що загрожувала існуванню держави. Там його розуміли перш за все як політекономічне або суто економічне учення (Шарль Жид, Шарль Альфред Бугле «Солідаризм» (1907р.), Еміль Дюркгейм «Про розподіл суспільної праці» (1893р.), Леон Буржуа «Нарис філософії солідарності» (1902р.), Ейхталь «Соціальна солідарність і її нові формули» (1903р.), Флеран «Солідарність» (1907р.)), а також, як специфічну правову теорію позитивістської спрямованості (Леон Дюги, Моріс Оріу).

Примітно, що саме слово «солідаризм» ввів у широкий обіг у 1840-х роках французький філософ-утопіст, автор доктрини християнського соціалізму і послідовник Сен-Симона ― Пьер Леру (1797-1871р.р.), йому ж належить і термін «соціалізм».

У післявоєнній Західній Німеччині під час реалізації, так званого, плану Джорджа Маршалла саме солідаризм став ідеологією економічного відродження країни. Солідаристські концепти і ідеологія розглядалися як мотор для відродження суспільства і економіки: ринкова свобода з’єднувалася з встановлюваним державою жорстким державним регулюванням, при цьому економічна модель неодмінно повинна була спиратися на етичні підставини.

У Радянській суспільно-політичній думці і філософії пізнішого часу уявлення про солідарність розвивалися в двох напрямках — солідарність ― як соборність і солідарність ― як взаємодопомога.

С.А.Левицький відзначає, що солідаризм грунтується на філософії персоналіста, пройнятий духом хрістіанського вчення і прагне бути соціальною проекцією християнства: «Солідаризм — проти соціалізації християнства, але він за те, що християнізує соціальність. Солідаризм натхненний і охоплений духом християнського учення» .

Серед помітних ідеологів солідаризму слід, також, назвати Г.К.Гинса (саме він ввів у російську суспільну і наукову думку термін «солідаризм», йому ж належить і концепція «координаційного права»), Р.Н.Редліха, В.Д.Поремського, І.В.Вощиніна, Б.С.Пушкарьова. В їхніх програмних роботах солідаризм визначався як корпоративізм, який передбачав координацію соціальних об’єднань (корпорацій) на основі укорінених у російському суспільстві ще з часів Давньої Русі принципів добровільності і самоврядування.

Ідеї солідаризму розвивалися також у середовищі української еміграції. Зокрема, солідаризм був офіційною ідеологією ОУН(м) (мельниківського крила Організації українських націоналістів) впродовж чверті століття — у 1947-1972рр. Серед помітних ідеологів солідаристського або близького консервативно-солідаристського спрямування можна назвати С.Ліпінського, Д.Донцова, Ю.Липу, О.Бодуйника, В.Ю. Даниліва, а також активістів «Союзу гетьманців-державників» — соратників гетьмана Павла Скоропадського. У цьому середовищі існувала думка, що солідаризм особливо близький українському суспільству, зважаючи на великий час бездержавності України і відсутності сильної моноцентричної влади, що виявляється і у давньому досвіді запорізького козацтва і у більш близькі до нас часи  ― махновському русі.

У книзі В.Ю.Даниліва «Солiдарнiсть i солiдаризм» солідаризм і комунізм розглядаються як дві продуктівні і теоретично розроблені глобальні альтернативи капіталізму, проте між ними неможливий жоден союз.

У сучасній Україні серед  політиків послідовників солідаризму відкрито заявляють себе Віктор Горобчук, Юлія Тимошенко. Слід підкреслити, що український історичний досвід соціальної солідарності і деякі розробки українських солідаристів мають універсальне теоретичне значення і можуть бути застосованими в інших суспільствах.

Вінцем творіння ліберали вважають індивідуальність в її егоїстично-абсолютичному баченні людини як даності, людини в іманентному (але не трансцендентному) вимірі. Така людина лиха і порочна, але змінити її не можливо і не потрібно — слід сприймати її такою, якою вона є. Індивід — все, решта — ніщо. Держава — не організм і не суб’єкт, що володіє проектною логікою, а «нічна варта» — і«нструмент в руках» елітних класів.

Ідеологія солідаризму має на увазі, що ідеальна держава — це «не нічна варта», як при лібералізмі, не командир, як при диктатурі, у консервативних ідеологіях або в тоталітарних різновидах соціалізму. Ідеальна держава має бути соратником і партнером для амбітних класів, співучасником у проекті розвитку — «світлофором на перехресті, який не дає машинам зіткнутися, але в подальшому надає водіям можливість їхати туди, куди їм треба».

Досить цікавим і абсолютно не розкритим є  питання про місце солідаризму в координатах правих-лівих ідеологій. Більшість спроб визначити таке місцерозташування виявляються невдалими: начебто, щось в солідаризмі є лівого,  спільного з соціал-демократією, а щось — правого, спільного з консерваторами і націоналістами. Самим ідеологам солідаризму також важко було відповісти на це питання — найбільш поширеним був погляд, згідно з яким солідаризм знаходиться по ту сторону «правого» і «лівого». Традиція визначення ідеологічної правизни-лівизни починається з часів Французької революції 1789 р., коли на установчих зборах праворуч були консерватори-роялісти, ліворуч — якобінці, радикал-демократи і руссоїсти, в центрі — представники проміжних позицій.

Для визначення ідеологічної «географії» солідаризму, на нашу думку, допустимо скористатися методологією, запропонованою А.Г.Дугіним, де, окрім «лівого», «правого» і «центру», вводиться четверте незалежне поняття — «антицентр». Тому ідеологічні координати в цій методології пропонується розглядати не як відрізок, а як коло, так що «праві» і «ліві» співвідносяться один з одним не лише через «центр», котрий є посередником в їх непримиренній ворожнечі, але й через «антіцентр», в якому «украй ліві» змикаються з «украй правими», украй революційні ідеї ― з украй консервативними. У солідаризмі об’єднується украй ліве відношення до праці і соціальної нерівності, одночасно — украй праве відношення до станового ділення суспільства і, що дуже важливо, це відношення базуется на духовно-етичних цінностях. Подібне поєднання зустрічається і у російських народників, і у есерів (соціалістів-революціонерів, які, до речі,  вважали себе спадкоємцями одночасно і лівих революційних демократів герценівського типу, і правих слов’янофілів), і у французького анархо-синдикаліста Жоржа Сореля, і у раннього Муссоліні, а також у більшості концепцій, які одержали назву «консервативної революції». Одже, визначення солідаризму як ідеології «антицентру», в якому змикаються концептуальні протилежності ― є найбільш адекватним і точним.

Питання про спорідненість і взаємопроникнення — аж до тотожності — солідаризму і інших політичних ідеологій залишається дискусійним. До різновидів солідаризму або до його близьких «родичів» можна віднести такі політичні і ідеологічні феномени, як анархізм, анархо-капіталізм, анархо-синдикалізм, комунітаризм, «консервативну революцію», корпоративізм, неокорпоративізм, лейборизм (ідеологію трудових партій), християнську демократію.

Ідеологія солідаризму здатна дати відповіді на складні виклики нинішньої епохи, що стосуються соціальної організації, — в умовах збільшеної соціальної мобільності індивіда, загибелі модерністських цінностей і інститутів, становлення постіндустріального суспільства і так далі.

Ідеологія солідаризму виходить з передумов суб’єктності всіх учасників соціальних стосунків, тому дозволяє створити модель соціальної самоорганізації.

Ідеологія солідаризму вільна від примусу, вона виходить з пріоритету технологій «м’якої влади» (soft power) над традиційними технологіями «жорсткої влади» (hard power). Солідариський дискурс, ідеї социальної солідарності і «солідарності Духовної» можно розглядати як «мейнстрім» вітчизняної філософської і культурної традиції («споріднена праця», «соборність», «єдність», перетворення, взаємодопомога, кооперація).

Солідаризм за своєю природою не є жорсткою ідеократією, але при цьому має духовно-етичний світоглядний фундамент.

Солідаризм здатний стати ефективною ідеологією в іноваційній модернізації  сучасної Україні.

Солідаризм, орієнтований на всі, без виключення, категорії суспільства — це ідеологія загального прориву, спільної творчої еволюції. Це загроза тому устрою і стосункам, що нині склалася у суспільстві, але одночасно — це порятунок сьогодення, — це шанс всебічного розвитоку — це квиток у майбутнє. Час визначить: чи здатна ця можливість претворитись в актуальну реальність і чи досить в солідаризмі творчої енергії, щоб модернізувати і перетворити Україну в Народну Державу.

FacebookTwitterGoogle+OdnoklassnikiVKLiveJournalMail.RuWordPressПоділитись

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *