«

»

ЯКУ УКРАЇНУ БУДУЄМО?..

Гарбар Р. БПоняття “політика” притаманне як великим, так і малим справам. Спочатку ми ставимо перед собою мету – чого ми хочемо. Потім визначаємо механізми її досягнення. І, звичайно, – а що у нас є для того, щоб все це реалізувати. “Щоб наші бажання співпадали з нашими можливостями”. У сукупності це і є політика. Відсутність одного з цих трьох складових робить з політики або фантазії, або популізм. Наскільки правильно, продумано, реалістично будуть скомпоновані три зазначених елемента залежить успіх політичного починання, або ж, навпаки, його провал. Поговоримо про велику політику – про долю України. Мета зрозуміла. І навіть при всіх ідеологічних, особистісних розбіжностях не викликає великих дискусій. Ми хочемо бачити Україну процвітаючою, шанованою у світі країною з високим рівнем добробуту всіх її громадян. З високим рівнем захисту прав і свобод кожного. З чистими річками, з чистим повітрям, з квітучими парками і садами. Кожен може внести в цю ідилічну картину свої деталі. Перш ніж говорити про механізми побудови такої країни, потрібно спочатку точно визначити, що вона представляє із себе сьогодні, що завадило їй стати такою, якою вона нам бачилася 20 років тому. Це важливо, інакше ми будемо нескінченно повторювати ті самі помилки й дивуватися, чому ж ми завжди маемо Те, що маемо. Ймовірно, справа не в іменах – Кравчук, Кучма, Ющенко, Янукович. Чи є впевненість, що якби замість них були Тимошенко, Тігіпко, Яценюк було б усе по-іншому?. Причина невдач криється глибше – у нерозумінні (точніше, у відсутності бажання розуміти) закономірностей розвитку суспільства, особливостей розвитку українського суспільства в цілому та окремих, але найважливіших елементів його розвитку. Нехтування наукою заганяє суспільство в глухий кут, гасить його потенціал, продукує суспільну апатію і безвихідність. Розумні люди кажуть, що немає нічого більш практичного, ніж добра теорія. Колись молодий К. Маркс зацікавився особливостями розвитку країн Південно-Східної Азії (теперішні Китай, Індонезія, Філіппіни, В’єтнам, Таїланд, Камбоджа). І в нього з’явилася теорія про “азіатський спосіб виробництва”. Опускаючи аргументацію, виділю головні її положення: 1) основним і визначальним суб’єктом суспільного і господарського життя країни є держава, 2) держава – це чиновники як представники держави. Вони не є власниками національного багатства, однак вони і тільки вони керують і розпоряджаються ним. Ця соціальна верства є в даному випадку головною і визначальною силою в країні. Це не клас у класичному розумінні, так як вони не володіють власністю. Але саме від них залежить її існування і розвиток. Перебування в статусі чиновника не є спадковим (крім окремих винятків), це явище тимчасове по відношенню до окремої особи, але постійне як державний інститут. В ієрархії інтересів особистий інтерес займає перше і провідне місце по відношенню до колективного і громадському. Тому кожен чиновник намагається з максимальною користю для себе використовувати свій тимчасовий статус. Механізми задоволення особистих інтересів відпрацьовувалися століттями і лише видозмінювалися, пристосовувалися до особливостей того чи іншого часу. Саме перебування у владі було головним джерелом збагачення, по науковому – головним джерелом отримання прибутку. Влада – як джерело прибутку. У політекономії все те, що приносить прибуток називається капіталом. Отже, влада – це капітал. Влада – це бізнес. У класичному капіталізмі джерелом прибутку (капіталом) є власність – заводи, фабрики, земля, цінні папери, інтелектуальна власність, Її можна продати, передати у спадок. З владою складніше. Її тільки можна утримувати як можна довше. Будь-якими засобами. Яке відношення “азіатський спосіб виробництва” має до України як європейської за місцем розташування країні? Звернімося до історії. У Київській Русі спочатку події розвивалися за тим самим сценарієм, що й у Європі. За владу треба було постійно боротися. Здобувши владу її потрібно було утримувати – розумною економічною, соціальною, військовою політикою. Так чи інакше князівська влада залежала від народу. Могли і вигнати з престолу і запросити іншого князя. Або не підтримати під час постійних межусобиць. З приходом татаро-монголів все кардинально змінилося. За владу не потрібно було воювати. Її потрібно було купувати. Влада залежала від народу лише номінально. Князь отримав необмежену владу над підданими. Пізніше вона трансформувалася у абсолютну владу царя, імператора. Вони не залежали від народу. Необмеженої була і влада їх представників – чиновників. Імператор Микола I говорив: Росією керують 40 000 столоначальників. Сформований за століття механізм всесилля бюрократії почав руйнуватися в кінці ХІХ століття. Промисловий бум у Росії залучив іноземний капітал. Він приніс інші правила гри. Та й вітчизняні капіталісти вже самостійно почали позбавлятися від пут бюрократії. Був шанс входження країни в європейську модель розвитку. Цей процес був перерваний Першою світовою війною, приходом до влади більшовиків. З 1929 року, коли Сталін остаточно утвердився при владі, влада чиновників (партійних, радянських) відновилася і стала абсолютною. Так само як і абсолютної була влада генсека. “Азіатський спосіб виробництва” відновився у рафінованому вигляді. Те, що влада – це капітал, чиновники засвоїли швидко і добре. Особливо це проявилося в період розпаду СРСР і формування нових держав. Хто прийшов до влади? Після незначного періоду розгубленості від несподіваного щастя,що впало їй на голову у вигляді незалежності партійно-радянська бюрократія не тільки втримала свою вчорашню владу , а й зміцнила її. Відбулася масова конвертація влади у реальний капітал – в заводи, фабрику, землю. Хто з наших олігархів “на слуху” будував ці заводи, фабрики, електростанції? Хто будував нові шахти, нові тваринницькі комплекси? Їх отримали ті, хто був або частиною старої влади, або близький до нової. Найбільш поширені і найбільш ефективні механізми конвертації: корупція і розподіл бюджету. Корупція – це не лише примітивні хабарі. Це – і тендери з заздалегідь обумовленим переможцем. Це – і призначення на прибуткові, хлібні посади. Це – і підгодовані суди і міліція. Корупція – це матеріалізація всевладдя чиновників… Доступ до бюджету – особлива стаття. Приватна власність – це добре. Але це постійні ризики – криза, банкрутство, рекет та інше. А бюджет має одну, але дуже привабливу особливість – він є завжди і він завжди зростає. Мати відношення до його розподілу (республіканському, обласному, районному) – гарантія безбідного існування дітей і онуків чиновника. Коли віце-президент США А. Гор на закріпленому за ним літаку на вихідні захопив із собою свого друга для гри в гольф, під тиском ЗМІ він змушений був піти у відставку. Коли в Іспанії обрушився міст і загинули люди, міністр транспорту добровільно пішов у відставку. Чи можливо собі уявити таке в Україні? Коли зараз влада багато шумить про скорочення чиновницького апарату, я впевнений, інтереси країни тут ні при чому. Виходять з добре відомої формули – “Болівар не витримає двох”. Надто вже багато їх розвелося – жадібних до бюджетних грошей чиновників.Та й своя рать підтягнулася. Два конкретні приклади на закінчення. За один 2010 рік (!) З України вивезено в офшори 25 млрд (!) Доларів. В той же час виділення кредиту МВФ в 16 млрд.доларів українцям подають як великий економічний успіх обох взаємно «опозиційних» урядів Азарова-Тимошенко. Верховна Рада відхилила законопроект про виключення Кіпру (основний офшор для українських бізнесменів) як офшорної зони. І це природно: наші парламентарі нe самураї, щоб робити собі харакірі. І ще. Киян тероризують постійним підвищенням тарифів на все – не вистачає грошей для комунального господарства. У той же час КМДА приймає рішення про покупку в Маріанські Лазні (Чехія) чотириповерхового особняка ХІХ століття для відпочинку чиновників КМДА за 2млн євро. Коли ставиться мета – боротьба за світле майбутнє України, потрібно добре знати своїх супротивників. У нас держава чиновників. Російська імперія – Радянський Союз – незалежна Україна. Змінюється назва країни, змінюється форма влади. Незмінною залишається її зміст-влада чиновників. Саме вони – влада – плодять олігархів. І вони будуть запекло чинити опір будь-яким спробам обмежити цю владу. Особливо, якщо вони впевнені в тому, що прийшли в цю владу надовго. Інша розмова – який механізм ми можемо запропонувати суспільству для зміни цієї влади. Визначивши деякі основні риси нашого сучасного суспільства, ми повинні визначити і мету розвитку – якою ми бачимо майбутню Україну. Тут є дві складових – економічна ( більш вузько – структура економіки ) і соціально-політична (політичний устрій). Розпочнемо з економіки. Як відомо, останні події в арабських країнах мають спільну причину – економічна нерівність, корупція, безробіття, бідність більшої частини населення. А якщо в Саудівській Аравії, Обєднаних Арабських Еміратах, Кувейті поки що спокійно, то для цього є теж економічні причини: величезні поклади нафти дають можливість владі забезпечувати потреби людей на пристойному рівні. «Хіба ревуть воли, як ясла повні ?». Посилання на ці країни дозволяє визначити перше застереження щодо нашої подальшої розмови, а саме: Україна є частиною світової економіки. В своїх планах ми повинні зважати на світові тенденції. Друге застереження: необхідно зважати на закони суспільного розвитку. Їх ігнорування може мати сумні наслідки як для країни в цілому, так і для її населення. Є такі політекономічні поняття як глобальна економіка і міжнародний поділ праці.У цій системі міжнародних координат кожна країна спеціалізується на виробництві того, що є найменш затратним а тому найбільш економічно вигідним для її економіки. Україна в даному випадку не є виключенням а тому вже давно мала б визначитись щодо свого місця у світовій економіці. Отже, мова йде про стратегію розвитку. Ми повинні виходити з того – що Україна має такого, чого немає у інших? Кажуть, літакобудування. Так. Але літаки починають вже виробляти і Китай і Індія, і Іран. І хоча цей сектор є для України важливим ,залишається відкритим питання чи зможемо ми конкурувати з ними в перспективі? Теж саме стосується ракетобудування,суднобудування? Ці галузі хоча і є традиційними для колись розвинутої української економіки але навряд чи в світовому поділі праці здатні сьогодні забезпечити нам надійне місце в світовій економіці. Нарешті – металургія, хімічна промисловість. Але і вони – не модернізовані, енергомісткі і екологічно брудні є скоріше промисловими пам”ятниками ХIХ століття ніж українською стратегічною перспективою на сьогоднішній день. Тому їхня продукція все більше витісняється зі світових ринків виробниками з країн Азії і Африки. Отже – що у нас є такого, чого немає і не може бути ніде? Це насамперед – земля, наші чорноземи. Те, що нам дано Природою, або те, що від Бога. Саме навколо цього, ще не втраченого багатства ми повинні вибудовувати наше майбутнє. За сумними прогнозами ООН десь в середині ХХI століття ( а можливо, і раніш ) Земля зіткнеться з глобальною продовольчою кризою. Вже зараз із 6 мільярдів землян більше 1 мільярда голодують. А через 40 років нас буде 9 мільярдів. Населення росте значно швидше, ніж виробництво харчів. Великі надії у її подоланні експерти ООН покладають саме на Україну. І тут Україна має історичний шанс. Чи зможемо ми ним скористатись – то вже питання політичне ( кому це потрібно? ). А. Тойнбі (США) писав: « Майбутнє в руках тієї держави, чиє сільське господарство знаходиться у розквіті». Висновок: Україна повинна стати Великою Аграрно-Промисловою Державою. І це не тільки сільське господарство. Воно – лише одна з ланок аграрно-промислового комплексу (АПК). АПК – це: – Машинобудування: насамперед сільськогосподарське, для переробної промисловості. Це величезний ринок для нашого металу. Це робота для наших дослідних і проектних інститутів. Вузи повинні готувати для них сучасних фахівців. – Генетика. Поліпшення врожайності у рослинництві і садівництві. Як стверджують фахівці наші врожаї можливо збільшити в 4 – 5 разів. Потрібно пристосовувати наші рослини до цілком ймовірних кліматичних змін. Необхідно виводити власні породи у тваринництві. – Електроніка. Без неї неможливе просування вперед у будь-якій галузі. – Переробна промисловість – харчова, деревообробна, виноробство, обробка льону, шкіри та інше. Безмежний простір для машинобудування, винахідництва, інновацій. Кінцева мета: після забезпечення внутрішнього ринку експортувати готову продукцію. – Мала енергетика. Відновити малі гідроелектростанції. Використовувати відходи сільгоспвиробництва. Впроваджувати вітрову та сонячну енергетику. – Будівництво автошляхів до кожного населеного пункту. Житлове будівництво з сучасною інфраструктурою. – Екологія. Збереження грунтів. Відновлення чистоти наших річок та озер. Збільшити лісові насадження та кількість природних парків і заповідників. Впровадження у всіх видах виробництв технологій, що не шкодять довкіллю. – «Зелений туризм» з усім комплексом сучасних послуг. Це все – АПК. Його розбудова можлива лише при наявності політичної волі. Без вирішальної ролі держави – це все фантазії. Але це – наукова фантастика, реалізації якої чекає світ. Реалізувати це можуть політичні сили налаштовані на забезпечення конкурентоспроможності України у світі. Тобто – патріоти- державники, а не шахраї-політики. Центральне ж питання АПК – земля. Вона товар чи ні? Товар – це те, що продається і купується. Реально, земля вже є товаром. Вона і так в значній мірі вже скуплена. Зняття мораторію на продаж землі всього – навсього узаконить те що вже було вкрадено в українського народу. Як колись процес приватизації лише легітимізував скупку заводів, фабрик, банків окремими «тіньовиками». Землю скуплять задешево, щоб там не буде прописано в законах. І доведеться згадати старий анекдот. Сидять в ресторані олігархи, “базарять” про життя. – Так, друзі, вже все у нас є – заводи, фабрики, банки, земля. Потрібно і про людей вже подумати. – Точно, сотню-другу я б прикупив. Земля повинна перебувати в в загальнодержавній власності. Здаватись в довгострокову оренду. При поліпшенні якості грунту, підвищенні ефективності господарювання – довічна оренда з правом передачі її у спадок. Слід відродити сільськогосподарські кооперативи. Згадати про МТС – машино-тракторні станції для тих, хто не в змозі купити дорогу техніку. Купляти землю може лише держава. Мова повинна йти не про інвестиції як головний аргумент, а про майбутнє України. Село – душа народу. Загубимо його – пропаде Україна. Реалізувати все це – надскладне завдання. Необхідно переструктурувати всю економіку. Але ще раз: світ дає Україні ще один шанс. До цього ми їх тільки втрачали. Ще один подарунок природи – географічне розташування України. Надвигідне. Перехрестя на шляху з Європи до Азії, з Півночі на Південь («шлях з варягів у греки» ). Це – транспортні коридори. Відповідна інфраструктура. Робочі місця. Додаткові надходження до бюджету. Відповідне місце в економічній політиці регіону. Цей напрямок економічної політики вже став, здається, незмінною частиною політики всіх урядів. Необхідно лише акцентувати на ньому увагу. Особливо використовуючи нагоду – Євро 2012. І останній економічний блок: це – наука і освіта. Насамперед. Без них неможливо реалізувати два перших напрямки. Авторитет вчителя, науковця повинен значно перевищувати авторитет державного службовця. Це – основні контури економічної стратегії, яку ВГО «Загальноукраїнський Трудовий Рух – Солідарність» пропонує для України. Історик-міжнародник. Африканіст. Радник Африканської Ради в Україні. Член експертної групи ВГО «Загальноукраїнський трудовий рух –Солідарність» Гарбар Р. Б. м. Київ

FacebookTwitterGoogle+OdnoklassnikiVKLiveJournalMail.RuWordPressПоділитись

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *