«

»

Масове заробітчанство – національна катастрофа

Інтерв’ю з Віктором Горобчуком

Масове заробітчанство – національна катастрофа

 

Кожен, хто стежить за теленовинами і політичними телешоу, міг звер­нути увагу, як в одній з програм “Свободи слова з Савіком Шустером” Леонід Кравчук виявив стурбованість появою на політичній авансцені України трудового руху “Солідарність”. Мовляв, що він гуртує робочий люд і ладен вивести його на вулиці зі своїми вимогами, а головне, з протестами проти бездіяльності центральної влади на тлі масових скорочень робочих місць, звільнень працівників і невиплат заробітних плат. Мовляв, це “небезпечні дії”, загроза “розхитування човна” тощо. Свою солідарність з Л. Кравчуком у стурбованості щодо активізації трудової “Солідарності” виявило й інше панство, що тоді зібралося в студії.

Однак, не всі знають, що головою правління Всеукраїнського трудового руху “Солідарність” є Віктор Юрійович Горобчук, – один із засновників Міжнародного громадського об’єднання “Четверта Хвиля”, що репре­зентує інтереси трудових мігрантів в Україні. I не всі знають, що саме в середовищі політично активних італійських заробітчан і була сформу­льована ідея трудового руху “Солідарність”, який згодом, поширившись у більшості областей України, став всеукраїнським, чим і викликав “стурбованість” поважного чиновного панства на київських пагорбах.

Сьогодні ситуація в нашій державі складна. Україна вкотре потребує нової патріотичної сили, яка б знайшла основу для об’єднання суспіль­ства, стала поштовхом до покращення становища в політиці й економіці, зокрема в проблемах масового заробітчанства наших людей.

 

Про це та інше у розмові з Віктором Горобчуком – головою координаційного комітету Трудової спілки “Солідарність”, представником Міжнародної громадської організації “Четверта Хвиля” в Iталії та керів­ником італійського представництва Міжнародного Центру впровадження програм ЮНЕСКО.

 

Вікторе, рух трудівників-заробітчан за свої права розпочато. Як кажуть, всі дороги ведуть у Рим. У даному випадку в країну, яка продовжує бути надією, здійсненною і нездійсненною, для сотень тисяч наших заробітчан, точніше заробітчанок. Мабуть, невипадково саме тут є потужною “Четверта Хвиля” і народилася новітня українська трудова “Солідарність”.

 

Звичайно, ідея трудової “Солідарності”, як організованого руху трудівників-заробітчан, виникла не на пустому місці. Живучи в країні з давньою традицією соціальної боротьби, якою є Італія, не можна було не оцінити цей досвід і не спробувати перенести його на терени України. Спочатку нашою метою було започаткувати традицію організованого руху трудівників-заробітчан за свої соціальні права як в Україні, так і в Європі, налагодити діалог між українською владою і заробітчанським середовищем щодо вирішення назрілих соціально-правових проблем. А говорити є про що. Відомо, що трудова еміграція завжди була явищем підневільного існування, а заодно й ганьбою і приниженням україн­ського народу з боку окупаційних режимів. Тим більше жахають масштаби сучасного, уже “незалежницького” періоду українського заробітчанства. За кількістю витиснутих за межі України мігрантів уже “незалежницька” українська влада може змагатися з усіма попередніми окупаційними режимами, що спричинили перших три “хвилі” еміграції. Адже таких масштабних втрат людського фактору економіка України не знала навіть після Другої світової війни. На сьогодні це приблизно сім мільйонів українських громадян, що заполонили простори Європи та заокеанських країн. Сім мільйонів синів і дочок України, витиснутих за межі економічного і громадського життя власної Батьківщини. Однак, до цього часу ніхто всерйоз і по-державному не починав осмислювати цей феномен української незалежності зразка XXI століття. Ніхто не уточнює, від кого і від чого тікає сучасний українець. Які сили впродовж 18 років незалежності примушують його покидати Батьківщину у пошуках шматка хліба. Складається враження, що проблеми мільйонів українців, позбавлених людських прав на працю, соціальний захист, нормальне житло, охорону здоров’я, тих громадян України, які за великим рахунком протягом останніх років тягнули на своїх плечах проблеми української економіки і буквально врятували її від повного колапсу, вигідно не помічати – заради “позитивних” економічних показників. Такий страусовий підхід до проблеми є небезпечним з точки зору держав­них інтересів. Адже тенденції до росту заробітчанства зберігаються. А це свідчить про фіктивність оптимістичних показників щодо стабілізаційних економічних процесів у державі. Зокрема, і завдяки цьому трудовий рух “Солідарність” з’явився на політичних теренах України.

 

Можливо, тому в Україні протягом кількох докризових років були дуже поширені розмови про економічну стабілізацію і зменшення безробіття?

 

 – Ці розмови втрачають будь-який сенс при врахуванні фактору заробітчанства. Тому без вирішення заробітчанської проблеми в комплексії з загальнодержавними проблемами соціально-економічного розвитку країни не може бути й реального соціально-економічного поступу як такого. Адже хто, як не заробітчанин, інвестував та інвестує валюту в укра­їнську економіку? Промовистим свідченням цього є прості підрахунки. Навіть при 4-мільйонній армії працюючих на заробітках при середніх доходах у 500 Євро – це мільярди твердої валюти, яка поступає в Україну щомісячно. Ось хто насправді будує українську незалежну державу -батрак-нелегал! Водночас, це величезний професійний людський фактор, витиснутий із соціально-економічного життя держави. Таким є парадокс “державотворчих” тенденцій і загадка пробуксовки “економічних реформ”. Адже лікарі, вчителі, інженери, спеціалісти будівельних і технічних професій, які сьогодні так потрібні для розбудови української економіки, змушені виконувати некваліфіковану роботу на заробітках.

 

Вікторе, як ви гадаєте, витіснення фізично здорового, професійно підготовленого і соціально активного ядра нації у прірву нелегального заробітчанства продовжується?

 

– Не тільки продовжується, а й наростає і погрожує перетворитись на справжню національну катастрофу. Депопуляція українців уже сягає загроз­ливого масштабу – такого собі тихого геноциду нації. Згадаймо, під час голодомору 1932-1933 років вимерло до 7 мільйонів українців. Приблизно така ж кількість українських громадян покинула Україну за останні роки.

 

    Сьогодні в Україні діють десятки політичних партій. Що нового пропонує ваш трудовий рух “Солідарність”?

 

 

– Трудовий рух “Солідарність” не є політичною партією. Це для нас принципове питання. Партії нині в Україні, як бачимо, здебільшого політично обслуговують своїх господарів – тих олігархів, котрі їх годують.

Ні, ми – не політична партія. Ми – трудовий рух, і у цьому наша якісна відмінність від партії. Це по-перше.

По-друге, особливість трудового руху “Солідарність” у тому, що він єдина організація в Україні, ідеї і цілі якої зародилися й дозріли в трудовому середовищі українців як в Україні, так і за кордоном. Саме трудові мігранти за кордоном побачили й засвоїли, що таке “європейська практика боротьби людей найманої праці за свої соціальні права”.

Адже як би нас не ділили, незалежно від того хто є членом якої партії, хто де живе – на Тернопільщині, на Полтавщині чи в Донецькій області, в простих людей, трударів є спільні інтереси – вони хочуть мати роботу і зарплату, бачити щасливими своїх дітей, не переживати, що нема чим заплатити за газ і завтра його можуть обрізати і т. д.

 

    Прокоментуйте, будь ласка, останнє звернення Всеукраїнського трудового руху “Солідарність” від імені українських заробітчан та їхніх родин в Україні до Президента, Уряду і Верховної Ради України.

 

– Спочатку декілька слів для розуміння контексту звернення. Замисліться, нині українські трудові мігранти становлять понад 10% від загальної кількості всіх мігрантів у світі. А їхня частка відносно загальної чисель­ності українського соціуму найвища у світі! Цей показник виглядає особ­ливо тривожно на тлі депопуляції українського народу – низької народ­жуваності й високої смертності.

Ми через громадські структури в Україні та за кордоном спонукаємо владу до захисту наших співгромадян по всьому світу та до ліквідації причин масової трудової міграції українців. Перший Економічний форум українців світу, який провела Міжнародна громадська організація україн­ців “Четверта Хвиля” наприкінці 2007 р. в Києві, зініціював прийняття Державної програми повернення українців в Україну, яка б забезпечила відновлення й повноцінний розвиток українського суспільства. На жаль, влада це ігнорувала.

Замовчування заробітчанської проблематики стало однією з вагомих причин ескалації політичної й економічної кризи в Україні. Мовчанка була вигідна владі. Адже, з одного боку, “чорна готівка” (а це близько 20 млрд. Євро на рік), яку ввозили заробітчани в Україну щорічно, і, з іншого боку, відсутність тут мільйонів ротів і пар рук, що вимагали б роботи й зарплати, пом’якшували і “прикривали” гостроту проблеми згортання виробництва, дефіциту робочих місць, зрештою, і саму проблему неефек­тивності влади. Нині економічна криза в країнах Європи загрожує масовою примусовою депортацією трудових мігрантів, які разом з наявними в Україні безробітними створять критичну масу протестуючого населення. Це може призвести до соціальних вибухів.

I ось у цій кризовій ситуації Кабінет Міністрів України видає постанову про оподаткування нелегальних заробітчан. Це аморальне урядове рішення тільки посилило соціальну напругу в середовищі заробітчан та їхніх родин в Україні, а що найгірше, породило настрої неповернення на Батьківщину, де влада не забезпечує людей працею, а натомість намагається поживитися за їхній рахунок. Ми поставили вимогу відмінити таку невчасну і непрофесійну постанову. Зараз триває збір підписів на Тернопільщині. Далі ми маємо відповідний план дій для реалізації нашої позиції.

FacebookTwitterGoogle+OdnoklassnikiVKLiveJournalMail.RuWordPressПоділитись

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *