«

»

Сидимо на землі, а прогинаємось перед Європою

Як перетворити Україну знов на “край з молочними ріками і кисільними берегами”

Сидимо на землі, а прогинаємось перед Європою
Ще римський філософ-стоїк і державний діяч Луцій Сенека зауважив: „Найбільші парадокси у самій людині: вона може просити милостиню, сидячи на мішках із зерном”. Чим ця сентенція, якій вже близько 2000 років, найкраще не характеризує ситуацію, в якій опинилася нинішня Україна? Ніби ніхто й не відбирав у нас найродючіших у світі земель, ніби й українців не можна звинуватити у непрацьовитості, ніби й мудрість прадідів, які годували хлібом пів Європи, не вивітрилася з генної пам’яті нашого народу… Втім, сьогодні все частіше чуємо з високих трибун тривожні заяви про неминучість продовольчої кризи та інфляційних процесів, про закономірність поступового підвищення цін на найнеобхідніші продукти і занепад хліборобства. І вже не ми годуємо Європу, а наші ринки заполонили іноземні сурогати невідомого походження, які за своїм смаком заледве нагадують їжу.

Будемо говорити чи закочувати рукави?

Не просто так, мабуть, у голові Сенеки, який у молоді роки Нерона був фактичним правителем Риму, народилася висловлювання про парадоксальність людської природи. Йому так само довелося побачити ще вчора ситий і вгодований Рим у попелищах і відчаї.

А чи так вже закономірна ця продовольча криза, в якій нас намагаються переконати нинішні горе-політики? І чи справді в України немає іншого виходу, як лікувати економічну лихоманку ціновим пресингом?

Можна, звичайно, втягуватися в годинні дискусії на телепередачах чи місяцями народжувати і знову „ховати” різні урядові програми, які справді мало чого вартують, натомість демонструють плідність міністерських зусиль. І дивуєшся, навіщо вигадувати велосипед, коли він давно вже існує, а там, де в українських селах на початку 90-х не піддалися масовій ейфорії повальних змін і захоплення закордонними методиками і методологіями, досі спокійно і головне – ефективно використовують вітчиняний аграрний потенціал.

І в цьому чи не найбільший парадокс: коли державні мужі вже котрий рік не можуть витягти Україну з економічної трясовини, у цих селах не розуміють — навіщо запорошувати голови людей надуманими проблемами, коли варто лише засукати рукави і скористатися віками перевіреними дідівськими методами.

У с. Михайлики, що на Полтавщині, діє приватна агроекологічна фірма, якою керує Семен Антонець. Сказати, що там селяни живуть, наче в раю, — це нічого не сказати. І люди, не зважаючи на чергові „рятівні” урядові ідеї (якими вони навіть не переймаються), як збирали високі врожаї, так і збирають. У чому ж секрет, який стільки років шукають у Києві й ніяк не можуть (чи не хочуть!) знайти? А таємниця у тому, що місцеві селяни виявилися наймудрішими і просто не зраджують… дідівському досвіду.

Нагодуйте землю, і житимете в “Раю”

На сьогодні – це чи не єдина фірма в Україні, яка не використовує так званий відвальний метод.

У більшості наших господарств діє хімічна теорія землеробства, яка започаткована двома неукраїнцями у 1840 році. Принесли вони якось на засідання групи вчених рослину в розчині із мінеральними речовинами, мовляв, у ньому росте швидше, ніж в землі. Оскільки мінеральний шар знаходиться на глибині 30-50 см, тож, як краще нагодувати рослину? І вони порекомендували: потрібно перекинути землю догори дригом. Відтак, перші плуги, що відвалювали землю догори дригом, з’явилися 168 років тому.

Наши діди, незважаючи на „мудрі” аргументи європейських вчених, ще довго сіяли типовими українськими методами – розпушували ґрунт хіба що сохою. Це вже пізніше, під час повальної колективізації, їм нав’язали плуги і відвальний метод. І вже перші роки продемонстрували безперспективність такого підходу.

Насамперед, безвідвальний метод вимагає значно менших затрат енергії. Для отримання такого ж врожаю не потрібно таких великих територій і застосування потужної техніки. Навіть прості розрахунки показують, що оброблення грунту у відвальний спосіб мінімум у 5 разів дорожчий. Невже в Україні в нинішньому її становищі є зайві гроші, щоб так бездарно господарювати ?

Та головне навіть в іншому – у тому, що наші пращури надто бережливо ставилися до біодинамічної системи ґрунтів, простіше – до збереження органіки у них, що й забезпечувало відновлення родючості земель. Відвальний же метод, як переконала практика, просто губить їх, Переорана земля ніби й виглядає привабливішою: така вся чорна, родюча, натомість поживні речовини у верхніх шарах поступово виснажуються і зникають. І перетворюється вона у “хворого”, в якого замість 5 літрів крові, тече заледве 1 літр. От для чого люди і сиплять у землю щороку тонни хімічних добрив. Згадаймо цілину. Першого року було зібрано рекордний врожай. Надлишки пшениці потім висипали просто в яри, де вона й згнила. Але що приніс наступний рік? Після того, як поля переорали, динаміка врожайності пішла донизу.

У Європі зараз, аби досягти хоч якоїсь нормальної врожайності, взагалі використовують плуги, що „копають” вже на 80 см (!) завглибшки. Таке враження, що скоро селяни одягнуться у шахтарські роби і почнуть вгризатися в землю в пошуках мінеральних шарів на кілометрові глибини. Осе вам наслідки повального захоплення „хімічною теорією” росту рослин. Я вже не говорю, про „органіку” овочів, які потрапляють на наші столи і замість користі стали приносити людству проблеми, пов’язані з “хімічними” домішками.

А наші діди недарма казали, що земля має бути такою, як у лісі, де все природньо і не потрібно „органічного” втручання людини. Все, що осипається восени, взимку перегниває, всередині пріє, і природна екосистема самовідновлюється. Так вони діяли і на землі: збирали всі відходи, складали на купи, все це перегнивало. Потім вони вкривали землю цим перегноєм. І ніхто не перевертав землю, не „гноїв” її хімією.

В нас же, якщо послухати міністерських чиновників, проблема з врожайністю, зокрема, через… дефіцит органічних добрив. Справді, згідно із статистикою аграрного міністерства, у 1990 році Україна отримала рекордний врожай зернових – 53 мільйони тонн . Але ж при цьому було внесено 257 мільйонів тонн органічної речовини! А минулого року, знаєте, скільки? Всього лиш 13 мільйонів тонн “органіки”. Як бачите, сьогодні землю годують у 20 разів менше. А як ви хочете мати більше, якщо землю годуєте в 20 разів менше. Ясна річ, що виснажена відвальним методом земля просто не в стані займатися саморегуляцією і давати такі ж „рекордні” врожаї. Скажіть, як буде виглядати ваша дитина, коли ви, як батьки, будете годувати її у 20 разів менше протягом тривалого часу?

100 років назад українська родина, яка мала гектар землі, спокійно забезпечувала свою сім’ю усім необхідним. І це були середняки, про яких говорили, як про заможніх людей. І вони ніде більше не підпрацьовували – земля годувала. І процес був взаємний – селянин також турбувався про здоров’я ґрунту. Загалом 100 років назад вміст гумусу в українській землі був у межах 10-12 відсотків. В Інституті Пастера у Франції лежить український чорнозем саме з таким вмістом гумусу. А зараз – 2,5 відсотки! В 5-6 разів грунт є розрядженим. Українську землю вбивають відвальним методом і суцільною хімізацією.

У чому зацікавлена влада?

Так от, у приватній агроекологічній фірмі села Михайлики ще в 1975 році повикидали плуги і перейшли на плоскорізи. Час, як бачимо, довів, хто мав рацію. Нині саме вони можуть похвалитися „рекордними” врожаями. Семену Антонцю ще Кучма присвоїв Героя України. На ознайомлення з досвідом приїжджав туди і нинішній Президент України. Вражався можливостями землі та працьовитістю місцевих селян. І що ви думаєте – досвід поширили? Звичайно – ні! Неодноразово на урядовому рівні порушували питання повернутися до дідівських методів обробки українського чернозему за новітніми технологіями. Я особисто спілкувався з радником міністра економіки Сергія Терьохіна. Він просив ще раз пояснити, як із копійки, вкладеної в землю, можна отримувати десять. Стоси паперів списано з того часу, підготовлено не одну програму, які кочували міністерськими столами і пережили не один уряд, однак на рівні „охів” і „ахів” усе й залишилось. Схоже, наша влада більше зацікавлена у тому, аби народ був бідний, голий і обдертий. Тинявся, відірвавшись від рідної землі, заморськими державами в пошуках копійчини. Справді – таким народом легше керувати: дав півкіля якоїсь там „Мівіни” – і люди вже голосують так, як треба і за кого треба.

В Україні є гілки влади, а от стовбура і коріння немає. Гілки, час від часу, треба обрізати. А корінням української влади я назвав би наші звичаї, стовбуром – родючу землю . Якби наші діди-прадіди бачили, що ми робимо зараз із землею, вони би цю владу, мабуть, кулаками загнали в землю по шию.

Нинішня ж влада пішла далі: підштовхує людей до продажу земельних наділів, мовляв, є розумні голови, які зможуть краще обробити їх і прогодувати всю Україну. Як Україну годують із найродючішими у світі землями – вже бачимо. А от чомусь ця ж влада забула додати, що 1 гектар нашої землі (якщо з нею дбайливо поводитися) може забезпечити безбідне існування, включаючи квартири, дачі, машини, будинки відпочинку в Україні й за кордоном, від 3 до 5 людей. При цьому можна працювати 2 тижні на рік, як працювали наші предки . І це не жарти. Європейці вже 500 років дивуються: мовляв, коли не прийдуть до нас, а українці все відпочивають. Суцільні ярмарки, фестивалі та забави! Країна з молочними ріками і кисільними берегами. Але наші предки спочатку освячували земельні наділи, насіння, молилися, потім працювали тиждень навесні, коли все садили, і тиждень восени, коли все збирали. А решта часу наглядали і охороняли .

Мав рацію й Сенека: найбільші парадокси у самій людині – сидимо на мішках із хлібом (читай – віковому досвіді прадідів), а просимо в Європи милостиню. А ще — лякаємо з високих трибун продовольчими кризами, пояснюючи чергові цінові стрибки. І це замість того, аби розумно підійти до найбільшого українського багатства – землі й скористатися її щедрістю.

Тому перш, ніж говорити про будь-які стратегії розвитку країни, потрібно чітко усвідомити стартові умови — економічні та демографічні характеристики України. Поточна „криза” заважає декому нагорі усвідомити, що попри збереження високого індустріального потенціалу Україна завжди належала і належить до групи агропромислових країн. Частка АПК у загальному обсязі ВВП сягає 30%. Вагомою є і частка агропромислової продукції в загальному експорті.

Україні щонайменше потрібно реабілітувати роль сільськогосподарського устрою в умовах глобальної економіки. Скажімо, російський енергетичний потенціал традиційно інтерпретували як „сировинний”. Нинішня політична еліта Росії знайшла в собі сили позбутися комплексу меншовартості, визнавши видобуток та експорт енергоносіїв пріорітетним, і взяла курс на інтеграцію у глобальну економіку в якості „енергетичної супердержави”. В епоху глобального постіндустріалізму будь-яка галузь може набувати ознак високотехнологічного устрою та претендувати на роль економічного локомотиву. І було б добре, якби в Україні це усвідомили б, та нарешті перейшли від ідеології грабування країни і залякування населення до розумного використання її агропотенціалу, поступово переростаючи в самодостатню державу.

Ліквідувати загрозу продовольчій безпеці в Україні можливо за півтора – два роки, при умові ліквідації колективної безвідповідальності в країні, яку називають демократією. Чомусь.

Юрій Возняк, член-кореспондент Української Академії Наук

FacebookTwitterGoogle+OdnoklassnikiVKLiveJournalMail.RuWordPressПоділитись

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *